К О М Е Н Т А Р

 16.05.2001




             ( Додатково див. Рішення  від 16.05.2001 )


     1. 3  висновком суду щодо добровільного характеру п.п.  8.8.1
ст. 8 Закону про податок на прибуток  безумовно  слід
погодитися,  тому  що  Закон прямо вказує на те,  що "орендар може
збільшити (створити) балансову вартість відповідної групи основних
фондів на вартість фактично проведених поліпшень".
     За змістом останнього речення п.  1 рішення 
воно  містить  одночасне  обгрунтування  (мотивування) і висновок.
Обгрунтування,  на наш погляд, дещо некоректне, адже зрозуміло, що
ніякі  витрати  об'єктом  оподаткування (принаймні щодо податку на
прибуток) узагалі бути не можуть, об'єкт оподаткування - прибуток.
Висновок,  якщо  його перефразувати,  полягає в тому,  що витрати,
понесені  при  ремонті,  повинні  залишитися  у  валових  витратах
підприємства.
     Разом з  цим арбітражний суд не вказав у рішенні головну,  на
наш погляд,  причину для  відображення  в  складі  валових  витрат
вартості  ремонту,  а  фактично  мотивував  цей  факт добровільним
характером норми п.п.  8.8.1 ст. 8 Закону про податок на прибуток. 
Тому може скластися враження, що, не використовуючи
право,  передбачене цим підпунктом Закону про податок на прибуток,
платник може віднести витрати на ремонт до складу валових  витрат.
Однак це не зовсім так.
     Для правильного  застосування  рішення  необхідно,  очевидно,
враховувати вартість  проведеного  ремонту.  Вона  становить  1500
грн.,  що  менше суми,  зазначеної в п.п.  8.3.7 ст.  8 Закону про
податок на  прибуток  (1700 грн.) як нижню межу для
амортизації об'єктів першої групи. Саме цей факт дозволяє віднести
до складу валових витрат витрати на ремонт об'єкта основних фондів
(з чим,  як бачимо, не завжди згодні податкові органи). Причому до
складу  валових відповідні витрати потраплять у наступному періоді
після їх понесення,  тобто після формування  балансової  вартості.
Незважаючи   на  те,  що  про  це  в  рішенні  не  показується,  і
підприємству фактично вдалося довести  необов'язковість  створення
балансової вартості,  рекомендуємо зазначений момент мати на увазі
(тобто валові витрати в розглянутій ситуації  відображувати  не  в
поточному періоді, а в наступному).
     Отже, для  орендодавців,  що  здійснюють  ремонт  орендованих
основних фондів  (за  згодою  орендаря,  відображеною  в  договорі
оренди),  зберігається  можливість здійснення податкового маневру,
що  полягає  в  такому.  Протягом  року  можна   провести   ремонт
орендованого  об'єкта  основних  фондів  першої  групи на суму 5 %
балансової вартості груп основних фондів (яка  може  розподілятися
між  ремонтами  власних і орендованих основних фондів різних груп)
+  6800  (1700  х 4) грн., із включенням до складу валових витрат.
Для   цього   необхідно   правильно  організувати  документооборот
(оформлення актів тощо) і розрахунки за ремонтні роботи.
     2. Висновок,  зроблений у  п.  2  рішення,
фактично   може   свідчити  про  наступний  порядок  оподаткування
операцій  підприємства,   що   здійснює   транспортно-експедиційне
обслуговування при перевезеннях.
     Експедитор, фактично виступаючи  в  ролі  повіреного,  діє  в
такий   спосіб:   при   одержанні  податкової  накладної  (у  якій
застосована  нульова  ставка)  від  залізниці  виписує   податкову
накладну  довірителю  (замовнику послуг) також з нульовою ставкою.
При цьому на ньому не лежать зобов'язання щодо з'ясування  підстав
для   застосування   нульової   ставки  ПДВ.  Транспортні  послуги
підприємство  не  здійснює  і  їх  результатами  не  користується.
Приблизно аналогічна ситуація має місце, наприклад, при здійсненні
комісійних  операцій з товарами (роботами, послугами), звільненими
від оподаткування   відповідно   до   статті  5  Закону  про  ПДВ.  
Пільга щодо ПДВ  проходить  через  комісіонера  до
комітента (у термінах п. 4.7 ст. 4 Закону про ПДВ) транзитом.
     Слід окремо зазначити,  що крім п.п.  6.2.4 ст.  6 Закону про
ПДВ, підставою для застосування нульової ставки може
бути також п.п. 6.2.2 ст. 6 цього Закону. При цьому необов'язковим
є  транспортування вантажу з перетинанням митного кордону України.
Наприклад,  вантаж  може  транспортуватися  під  митним  контролем
всередині   України.   Потім   вантаж  перевантажується  на  інший
транспортний  засіб  і  лише  потім  вивозиться  за  межі   митної
території України.  У цьому разі діє п.п.  6.2.2 ст.  6 Закону про
ПДВ,  який визначає,  що продаж робіт  (послуг),  призначених  для
використання  і  споживання  за  межами  митної території України,
обкладається  за  нульовою   ставкою.   Немає   сумнівів,   що   в
розглянутому  випадку  транспортні  послуги  відносяться  до таких
(споживаються за межами України в складі товарів). У зв'язку з цим
можна  навіть  наполягати  на  обкладанні послуг експедитора (щодо
таких експортних вантажів) за нульовою ставкою.  На жаль,  довести
цей  факт  податковим  органам  (а  не  в  суді)  досить  непросте
завдання.
     3. Як  показує  арбітражна  практика,  дотепер не зменшується
кількість спорів,  пов'язаних зі сплатою  збору  до  Інноваційного
фонду.   У  рішенні  арбітражного  суду  наводяться  практично  ті
аргументи,   якими,   як   правило,   підприємства   обгрунтовують
незаконність нарахування пені щодо заборгованості до Інноваційного
фонду. Додаткових   коментарів   ця   частина   рішення   (п.  3)  
не потребує,  тому що висновки,  зроблені судом,
абсолютно однозначні і цілком обгрунтовані.  Його текст може  бути
своєрідним прикладом при написанні позовної заяви у випадку якщо в
результаті перевірки мало місце  нарахування  пені,  штрафів  щодо
збору до Інноваційного фонду.
     Що стосується ситуації,  що склалася після набрання  чинності
Законом України "Про порядок погашення зобов'язань перед бюджетами
і  державними  цільовими  фондами"  від  21  грудня  2000  року  N
2181-III, то санкції, передбачені цим Законом (штрафи,
пеня),  у випадку виявлення в  результаті  перевірки  помилки  при
нарахуванні  та  сплаті  збору  до  Інноваційного  фонду  також не
повинні застосовуватися.  У зв'язку з тим,  що терміни  сплати  не
встановлені,   не  сплачені  суми  збору  в  податковий  борг  (до
узгодження) перерости не можуть,  і,  отже,  недоплата за ними  не
виникає.
     Протилежну позицію  із  цього  питання висловила ДПАУ в листі
від 02.03.2001  р.  N  2663/7/23-4217,  у якому
зазначено,  що "пеня щодо невнесеного  у  відповідному  бюджетному
році  збору  до  Державного  інноваційного  фонду нараховується за
терміном з 1 січня наступного за бюджетним року".
     На наш погляд,  закінчення бюджетного року не може  слугувати
датою, з якої нараховується пеня, тому що ця дата (1 січня) зовсім
не є граничним терміном для сплати збору в зв'язку з тим, що такий
термін  прямо  законом  не передбачено.  Аналогічної думки з цього
питання дотримується і Вищий арбітражний суд, про що свідчить його
лист від 11.06.2001 р.  N 01-8/677,  в п.  4 якого
прямо  вказується  та  те,  що  за  несвоєчасну  сплату  збору  до
Державного інноваційного фонду пеня не стягується.
     Позиція Арбітражного суду Харківської області  відображена  в
рішенні від 16 травня 2001 року, текст якого наведено нижче.

                            Матеріал підготував економіст-аналітик
                                      Видавничого будинку "Фактор"
                                                      Д. Винокуров

 Надруковано: "Податки та бухгалтерський облік",
              N 56 (405), 12.07.2001.